ЧОЛОВІ́КІВ, кова, кове. Прикм. до чолові́к 1, 2; належний чоловікові. Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловікову хату продали і худобу всю (Вовчок, І, 1955, 4); Більш од усього берегла вона честь і повагу чоловікову (Барв., Опов.., 1902, 169); Вона готова обірвати чоловікову мову, крикнути йому, що нехай не надіється, що поки попід вікнами бродить Гунька, не буде щастя на селі і мовчатиме Петрове ковадло… (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 27); Варка показувала йому чоловікові листи (Кучер, Голод, 1961, 446); — Ви не їсте, мош-Діма? — раптом звернулась вона до сивого, аж білого діда, чоловікового батька (Коцюб., І, 1955, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 350.