ЧУ́ВАНИЙ, а, е, розм. Дієпр. пас. мин. ч. до чува́ти1. [Козаки:] Чи нам здалося, чи ми справді почули рідну мову і десь чуваний давно, давно дівочий голос? (Н.-Лев., II, 1956, 459); Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 642); // чу́вано, безос. присудк. сл. [Річард:] Такої мови не чувано в сій хаті досі (Л. Укр., III, 1952, 63); — Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! (Казки Буковини., 1968, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 372.