ЧУДАКУВА́ТИЙ, а, е. Який своєю поведінкою, вчинками викликає здивування; дивакуватий. — А Степан — парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій на все село (Тесл., З книги життя, 1949, 20); Розповідав [Каргат] про Харків, про свого чудакуватого професора, про студентів і інститут (Шовк., Інженери, 1956, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 373.