ЧУДАСІ́Я, ї, ж., розм. Те, що викликає подив, здивування; чудо. Як назліталось тії птиці, Як назбиралося звірей, Людей — Дивитися на чудасію!.. (Гл., Вибр., 1951, 37); Біля хати стоїть селянин і, заклавши руки за пояс, з інтересом спостерігає чудасію, що відбувається на вулиці (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 144); // у знач. присудк. сл. Дивно, чудно. [Іван:] Чорт батька зна, чого журиться?.. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія та й годі (Кроп., І, 1958, 92); Тільки тепер я помітив, що родима цяточка, яка була в цієї жінки вчора на лівій щоці, сьогодні опинилась на правій. Чудасія! (Сміл., Сашко, 1954, 47).
◊ Що за чудасі́я! — уживається для передачі здивування, подиву від чогось почутого, побаченого.— Що за чудасія! — здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись (Вас., І, 1959, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 373.