ЧУДОТВО́РНИЙ, а, е.
1. рел. Який викликає чудеса, чудо (в 1 знач.). Ой Спасе наш Межигорський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! (Шевч., II, 1963, 340); Обабіч чудотворної ікони стоять, знову-таки з бляшаними коновками, Сафрон Варчук і Митрофан Созоненко (Стельмах, II, 1962, 313).
2. перен., розм. Здатний творити щось незвичайне, величне, чудеса (у 2, 3 знач.); чарівний. Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови — чудотворного знаряддя у нашій боротьбі в ім’я комунізму! (Рильський, III, 1956, 80); Було у книжці "Під осінніми зорями" щось таке, що не відійшло у минуле, в чому жило передчуття нових чудотворних змін і таких же щедрих творчих жнив (Криж., М. Рильський, 1960, 22); Там лежала золота чудотворна арфа, і в місячних ночах обзивалася чародійними звуками до нього (Коб., II, 1956, 530).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 376.