ЧУЖОСТОРО́ННІЙ, я, є, розм.
1. З чужої сторони, країни, з іншого населеного пункту і т. ін. Мій жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… А він не з нашого села був, геть із чужого.. Дарма, що чужосторонній, та господар був добрий (Восчок, I, 1955, 3); [Текля:] Глянь, глянь, якась чужостороння дівка чи молодиця зустрілася з парубками (Кроп., IV, 1959, 259); Горе було, як попадався чужосторонній чоловік і не пізнавав в старчукові пушкарського отамана. Гірко карав тоді таких Юрішко (Хотк., II, 1966, 115).
2. Який не перебуває в тісних родинних зв’язках, у близьких стосунках, далекий від кого-небудь; чужий, сторонній. — Як умерла [мати], тоді тільки прийшли [Хведір з Горпиною], наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли (Мирний, III, 1954, 328).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 380.