ЧУ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до чу́ти 1, 3. Його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’яті, як матеріали для думки (Фр., VI, 1951, 36); Враз подано команду, ледве чуту: — Сідайте!.. ну, щасти!..— і попливли [плоти] через Славуту (Тич., II, 1957, 181); За роботою точилися розмови про полювання. Розповідали різні мисливські пригоди, пережиті в минулому або чуті від батьків, дідів та односельців (Тулуб, В степу.., 1964, 214); Тихо працював мотор, і звук його сповнював душу якоюсь давно не чутою радістю (Перв., Опов., 1970, 25); // у знач. ім. чу́те, того, с. Те, що хто-небудь чув. Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте (Вовчок, І, 1955, 314).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 386.