ЧУ́ТКО, присл.
1. Присл. до чутки́й 1. Невиразно мигнув перед її очима росяний степ, тихі поля, темний ліс, коли вона перебігала їх та чутко ловила кожен звук… (Вовчок, Вибр., 1937, 167); [Марта:] Ти як приходиш пізно, то тільки пошкрябай у напільне вікно: я чутко сплю, то зараз і почую (Вас., III, 1960, 82); Росою зорі степ скропили. Дрімотним морем мла лежить. Табун стоїть коло могили, Докупи збившись, й чутко спить (Черн., Поезії, 1959, 386).
2. рідко. Те саме, що дошку́льно. Він входив у клас.. і гуляв поміж нами, як необмежений пан наших тіл і душ. Та вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка (Фр., IV, 1950, 223); Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами (Фр., VI, 1951, 29).
3. присудк. сл., розм. Те саме, що чу́тно 2. По тім боці жита половіють; чутко — млин меле (Вовчок, І, 1955, 282); Тиша така, що чутко, як кров тече в жилах… (Коцюб., II, 1955, 323).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 388.