ЧУ́ЧЕЛО, а, с.
1. Набита тирсою, соломою і т. ін. шкура тварини, птаха, що відтворює їх зовнішній вигляд; опудало. Коли ж хлопець зупинився спитати когось, як потрапити на потрібну йому вулицю, його супутник з підвищеною цікавістю розглядав чучело вовка, виставлене у вітрині мисливської крамниці (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 288); Дядько Мирон зірвав газету, і перед зачудованими дітьми постало чучело чудесного довгоносого птаха (Донч., Ю. Васюта, 1950, 202); // Подоба людини, людська постать, вигот. з глини, воску або іншого матеріалу чи з набитого чим-небудь одягу людини. Найденик зліпив з воску постать чоловіка, одяг її у плаття й поніс під вікно царської палати, де сплять цар і цариця. Тоді почав чучело тулити до шибок (Три золоті сл., 1968, 219).
2. перен., рідко, лайл., зневажл. Те саме, що опу́дало 2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 392.