ШАНОБЛИ́ВІСТЬ, вості, ж. Абстр. ім. до шанобли́вий. Жарт любив [батько], точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість (Довж., Зач. Десна, 1957, 478); Знайомлячись, солдати козиряли дівчині з підкресленою шанобливістю (Гончар, III, 1959, 190); Незаможні селяни щиро вважали агітмайстерню своєю, любили і всіляко виказували свою шанобливість (Нар. тв. та етн., 4, 1966, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 404.