ША́РКНУТИ, ну, неш, док., чим, по чому і без додатка. Однокр. до ша́ркати. Ніхто й ногою не шаркнув (Юхвід, Оля, 1959, 237); Гість розпрощався з дуже делікатними поклонами, шаркнув дрібненькими ніжками перед Лекерією Петрівною, неначе перед молоденькою панною (Н.-Лев., I, 1956, 593); Скінчивши фотографувати, він елегантно шаркнув черевиками й кинувся подавати Юлі пальто (Донч., V, 1957, 222); // Різнути чимсь по комусь, чомусь. Тимко взявся за косу і вже хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб поглянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися (Тют., Вир, 1964, 250); Рішуче шаркнув [Левко] пилкою по темному плетиві кори (Стельмах, І, 1962, 73).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 413.