ШАРНУ́ТИ1, ну́, не́ш, док., розм.
1. Те саме, що терну́ти 1. Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін (Вас., І, 1959, 220); Шарнув [Марков] рукою по своїх щоках (Кундзич, Пов. і нов., 1938, 129).
2. Кинутися кудись, шукаючи. Шарнули [німці] по закутках, один на горище побрався, другий — у льох. Там і запопали старого (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 81).
ШАРНУ́ТИ2, ну́, не́ш, док., діал. Ударити. Не одного шарнув [Неважук] у лице (Март., Тв., 1954, 421); // Стати сильнішим (про мороз). Ану, як нема снігу, а добрий мороз шарне (Март. Тв., 1954, 75).
ШАРНУ́ТИ3, ну́, не́ш, док., чим, по чому і без додатка, заст. Те саме, що ша́ркнути. Входить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку (Свидн., Люборацькі, 1955, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 414.