ШАРІ́ТИ1, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися червоним (перев. про обличчя); червоніти. Буденна одіж наче смертний гріх темніє серед ясних шат святкових, лице не блідне з голоду,— шаріє (Л. Укр., І, 1951, 441); — Що це ти, Юрку, в коханні признаєшся Терезці?— Юрій глянув на Миколу Григоровича, шаріючи (Томч., Готель.., 1960, 256).
2. Виділятися червоним або рожевим кольором (про що-небудь червоне, рожеве); виднітися. [Елеазар:] Спинився я і задививсь на неї [вежу]: біліє мармор [мармур], мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров (Л. Укр., II, 1951, 140); Поралась [Настя] увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,— підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице.. шаріло, як калина (Вас., І, 1959, 220); Була [Марія] бліда, лице ледве шаріло знадвору, з морозу (Тудор, Народження, 1941, 40); Між темних лопухів.. шаріли червоні маки (Мик., II, 1957, 237); На ранній груші шаріють грушки (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 72); // Світитися червоним світлом. Крізь млу сонце ледве шаріло (Стар., Вибр., 1959, 59); Зловісні спалахи шаріли навколо (Довж., І, 1958, 283).
ШАРІ́ТИ2, і́є, недок., безос., діал. Сіріти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 413.