ШВО́РКА, и, ж.
1. Тонкий мотузок; мотузочок. Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 138); Окуляри, блиснувши сонцем, скочили з носа і зателіпалися на чорній шворці (Стельмах, І, 1962, 49); Центр стелі можна визначати за точкою перетину двох шворок, натягнутих навхрест на підлозі з протилежних кутів кімнати (Монтаж і ремонт.., 1956, 96); // Мотузок узагалі. Соломія відпустила шворку, і колоди, з яких був зв’язаний її пліт, підхопила вода і кинула в темінь (Голов., Тополя.., 1965, 258).
2. Зменш. до шво́ра. Узброївся [я], як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні [вовківні] (Вовчок, VI, 1956, 339); Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки (Тулуб, В степу.., 1964, 9); Якась розкохана пані, тримаючи на шворці песика, здивовано зиркнула на залізничника (Стельмах, І, 1962, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 434.