ШЕ́ЛЮГИ, ів, мн. Те саме, що шелюга́. Але ж і тут пригодонька мала — І шелюги щось хиляться похилі: Цю весну все геть повідь поняла, І над звичай далеко мріють хвилі… (Стар., Поет. тв., 1958, 200); Вже аж під вечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги (Тют., Вир, 1964, 125); Звідси, просто внизу під кручею, добре видно було.. жовті, вже опушені сіруватою хмарою котиків шелюги протилежного берега (Коз., Листи.., 1967, 239).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 438.