ШЕПТА́ТИ, шепчу́, ше́пчеш, недок.
1. перех. і неперех. Говорити, вимовляти щось дужо тихо, пошепки. —Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала (Кв.-Осн., II, 1956, 196); — Господи, боже! де ж твоя правда?..— шепче Чіпка.— Де її шукати?.. (Мирний, І, 1949, 252); Ганна шепче: — Слава… слава богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати (Шевч., І, 1963, 322); — Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку — трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: зараз, кажу, стіна завалиться, бо вже тріщить (Тют., Вир, 1964, 261); — Максиме, я збігаю за лопатою,— шепче Костянтин (Стельмах, І, 1962, 437); *Образно. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок (Коцюб., І, 1955, 358); Квіти пахучі гнуться в коханні, Шепчуть про щастя, про вроду (Рильський, І, 1960, 113); // перен. Тихо шуміти, шелестіти, дзюрчати і т. ін. Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі (Шевч., І, 1963, 7); Шепче осика незмінно, Місяць мовчить в вишині… (Рильський, І, 1956, 46); Шепче вітер на валу, Гонить хвилю немалу (Мал., Звенигора, 1959, 39).
◊ В оби́два ву́ха шепта́ти див. оби́два; Шепта́ти в ніс див. ніс.
2. неперех., з ким, також із сл. один до одного, між собою. Розмовляти тихо, пошепки; шептатися. Багатий шепче з кумою, а убогий з сумою (Укр.. присл.., 1963, 73); Писарці показували пальцями на Олександру, шептали щось один до одного, сміялись (Коцюб., І, 1955, 39); *Образно. Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою (Шевч., І, 1963, 144): Чуєте: зерна лягають в ріллю, Шепчуть про щось між собою (Гірник, Стартують.., 1963, 15).
3. перех. і неперех., розм. Передавати чутки, поговори, розмови. Післанці [посланці] з Корчина й Тустаня говорили: — ..Шепчуть люди, що хотять [бояри] запродати шляхи наші монголам (Фр., VI, 1951, 55); [Печариця:] Бажав би я знати, що то за секрети шепче одна панночка другій на вушко? (Мирний, V, 1955, 145).
4. перех. і неперех., від чого, над ким-чим, заст. Чаклуючи, промовляти наговір, приворот. Без знахурок та без ворожок не обійшлось: виливали переполох, вмивали від уроків, шептали від очей і що не робили — усе нічого та й нічого… (Кв.-Осн., II, 1956, 444); Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зіллям — нічого не помагалось (Коцюб., І, 1955, 228); — І шептати вміє [Мар’яна]? — Ні, цим не грішить. Коли хтось приходить з хворобою, яку не може вилікувати, одразу до лікаря посилає (Стельмах, II, 1962, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 441.