ШЕ́РХІТ, хоту, ч. Глухий звук, шум від тертя чогось об що-небудь; шурхіт. На березі лише шерхіт хвиль, і страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гір (Ю. Янов., II, 1958, 189); Незабаром і справді до них долинуло хропіння коней, шерхіт полоззя на снігу, вйокання (Сміл., Кри∆ а, 1954, 60); Йому ввижався якийсь шерхіт, наче хто підкрадався — тихо, обережно (Донч., Шахта.., 1949, 102); Левко прислухається до шерхоту дерев (Стельмах, І, 1962, 536); Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокання копит — все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо (Гончар, III, 1959, 91).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 445.