ШНУРО́К, рка́, ч.
1. Те саме, що шнур 1; тонкий шнур. Улас достав дві міцні вірьовки, прив’язав один кінець до ялини над самою скелею, переплутав дві вірьовки шнурками, неначе щаблями, так що з двох вірьовок вийшла ніби драбина (Н.-Лев., III, 1956, 300); Велика картина в золотій рамі гойдалася на шнурку (Гончар, III, 1959, 146); Собаку тепер вів [Степан] на шнурку, бо він все більше рвався вперед (Гжицький, Чорне озеро, 1931, 65); На Дрогобиччині сіряк застібали червоним шнурком і підперізували черепним поясом (Нар. тв. та етн., 4, 1963, 93)’; Одна [амазонка] чорнява, вся в шнурках, що грали злотом на грудях, сіяли петлями, рядами, на мене мчала (Сос., II, 1958, 422); *У порівн. Чудові веселі очі горіли вогнем. Чорні брови, як шовкові шнурки, стали ще ясніші, ще чорніші на білому лобі (Н.-Лев., II, 1956, 64); // Зав’язка для взуття. Ходила [Пазя] буцім до Йванихи передати їй гроші на шнурки до черевиків (Март., Тв., 1954, 311); Я роззувся, зв’язав шнурки й перекинув черевики через плече (Сміл., Сашко, 1957, 143).
∆ І на шнурку́ не втри́мати (не вде́ржати і т. ін.) кого — ніякою силою не втримати когось. [Луїза:] Як тільки тут що почнеться, то мене ніхто й на шнурку не вдержить (Л. Укр., IV, 1954, 251); Ходи́ти (бу́ти) [як] на шнурку́ — відчувати залежність від кого-небудь, бути як у неволі.
2. перен., рідко. Низка, ряд чого-небудь. Розірвалися шнурки коралів, посипалися по землі і змішалися з сльозами матері (Кобр., Вибр., 1954, 169); *У порівн. Вулицями, обабіч тротуарів, нескінченним журавлиним шнурком рухалися "Волги" і "Москвичі" (Грим., Незакінч. роман, 1962, 120).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 504.