ШПА́РКО. Присл. до шпарки́й. Прокіп Іванович став прикажчиком, а я ключником. 1 як-то воно шпарко здіялось! (Стор., І, 1957, 187); Твердою ходою, забувши на втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос (Коцюб., І, 1955, 209); Побагато набирають [легені] сіна, шпарко кидають вилами, завалюють Анничку там, на вершку (Хотк., II, 1966, 341); — Пішли! — промовив він, шпарко стаючи на ноги. — Засиділись ми в тебе, Титане (Досв., Вибр., 1959, 340); Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака (Тулуб, Людолови, І, 1957, 467); Обома руками тримає [поручик Нольде] перед очима книгу, і очі його шпарко бігають з рядка на рядок (Смолич, Мир.., 1958, 160); Зненацька з другого берега шпарко ударили кулемети, випалили з гармат танки (Збан., Між.. людьми, 1955, 34); Дощ посипав шпарко і рясніше (Смолич, І, 1947, 187); Як почала вона говорити, то й за себе все сказала, і за нас.. Та так-то хутко та шпарко! (Вовчок, І, 1955, 45); — Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки… — Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка (Мирний, II, 1954, 291); // у знач. присуди, сл. Не тільки подякував, а й натякнув [Петро]: — Буде шпарко комусь — не прогнівайтесь. Для загального добра робимо! (Рудь, Гомін.., 1959, 88).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 517.