ШПУРНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., що, ким, чим і без додатка. Однокр. до шпурляти. Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і здох (Укр.. казки.., 1951, 141); Тільки що Мар’я намірилася крикнути: не кидай [шапку]!, як Христя уже й шпурнула (Мирний, III, 1954, 239); [Олімпіада Іванівна:] Знаєте, Якове Григоровичу, як дивлюсь я на оті книжки, то, здається, так би їх і шпурнула в піч! (Л. Укр., II, 1951, 40); Галієнко шпурнув гранату (Багмут, Опов., 1959, 75); Сліпуче сонце шпурнуло у високі вікна гарячим приском, голоті, зайчики зграями застрибали по верстатах (Донч., VI, 1957, 351); Раптом хвиля вибуху шпурнула професора вбік (Ваш, Проф. Буйко, 1946, 99); Вітер шпурнув у шибки сухим снігом (Тулуб, В степу.., 1964, 203); Не встиг Терешко закінчити й слова, як Колошник шпурнув носилки й, лютий, вибіг з кошари (Епік, Тв., 1958, 398); Колись пани у вир війни шпурнули нас, немов в безодні… (Сос., І, 1957, 396); *Образно. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні (Вас., II, 1959, 168); Ми зиму обернемо у літо і землю шпурнемо до сонця… (Сос., І, 1957, 275); *У порівн. — В цеп! — Немов хто міцно згріб нас у жменю і шпурнув уперед, і розсипалися ми по степу, захекано бігли-сунулись, як величезні граблі, огрібаючи степ (Головко, І, 1957, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 528.