ШУТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм., рідко. Те саме, що жартува́ти. Кирило Тур видержав усі чотири киї, не покривившись; іще, як одійшли діди, і шуткував із своїм гостем. — Добре,— каже,— парять у нас у січовій лазні, нічого сказати! (П. Куліш, Вибр., 1969, 146); Так мило шуткували пасажири, Такі були вродливі всі жінки, Що мимохіть спадали в усміх щирий Зразки суворості — провідники (Рильський, II, 1960, 224); [Морозиха:] Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це? [Микита:] Те, що чуєте!.. Та це, бачте, я шуткую! (Кроп., І, 1958, 76); *Образно. От так і на світі: хто рано почує, Як серце застогне, як серце здихне,— Той рано й заплаче, а доля шуткує, Поманить, поманить, та й геть полине (Пісні та романси.., II, 1956, 34); *У порівн. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю (Мирний, І, 1949, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 569.