ЩЕТИ́НИТИСЯ, иться, недок., рідко. Здійматися догори, ставати дибом, настовбурчуватися (про шерсть, волосся). Гестапівець відкопилює губи, вусики щетиняться і підпирають ніс: — А де ви навчилися нашої мови? (Хижняк, Тамара, 1959, 119); // перен. Стояти, стирчати, як щетина. Тепер не тільки в колгоспі «Дніпро», а й по всьому Черкаському району — з легкої руки Клименка — щетиниться, бронзовіє, бринить могутнім важким колоссям безоста (Літ. Укр., 12.VП 1966, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 583.