Ю́рія [день] = Ю́ріїв день —
1) зацерковним календарем — день 23 квітня/6 травня у пам’ять великомученика Георгія Побідоносця (у народі — Юрій Змієборець, Юрай-Рай, Весняний Юрій, Юрій «теплий», «голодний»), коли починалися польові роботи і відбувався масовий вигін худоби на пасовиська («на Юр’єву росу», аби відьми не мали сили над тваринами); Юріїв день, супроводжуваний обрядами, був великим святом у народі; воно завершувало цілу низку аграрно-магічних обрядодій, пов’язаних із заклинанням родючості природи; ці обрядодії залишилися ще з дохристиянської епохи (зустріч весни, перша оранка під ярові, посів ярових, перший вигін худоби) як вияви поклоніння богині Всесвіту Ладі та її доньці Лелі; дівчата з обрядовими піснями виходили на хлібні поля, запалювали хмиз, розкладений колом, а посередині клали пиріг; уся природа наповнюється плодючою силою, тому, за давнім звичаєм, цього дня качалися по зелених сходах жита, беручи приклад з корів і коней, аби окропитися цілющою росою, яку згодом стали називати Юрієвою; (звідси побажання «З роси вам!», «З роси та води!»); дівчата вмиваються росою для краси й співають: «Ти подай, матко, ключі Одімкнути небо, Випустити росу, Дівоцькую красу»; цілющим є й зілля, зібране в цей день; свято супроводжується веснянками, хороводами й танцями; за давніми віруваннями, у цей час «весна сходить на землю», а Юрій «відмикає» їх ключами і випускає на волю росу, яка в цей день має цілющу силу; він вважався покровителем хліборобів і землеробства; це свято пастухів, яких обливали водою, щоб було багато вологи, і наділяли дарами; Юрій — охоронець худоби і всякої звірини («Святий Юрій звіра пасе»); він і вовчий пастух, а вовки — то Юрові собаки (хорти); Юрій керує, щоб вовки худоби не хапали, тому його день — це, по-народному, ще Во́вче свя́то; існують прикмети, пов’язані з Весняним Юрієм, — «коли на Юрія закує зозуля на голе дерево, то буде голодне літо, а як на лист, то буде поліття (урожай)», «рання сівба ярих з Юрія, середня — з Миколи, пізня — з Івана», «що перед Юрієм виросте, то після Якова висохне», «сіно до Юрка, збіжжя до Ілька»; див. ще Гео́ргія Побідоно́сця день;
2) за церковним календарем — день 26 листопада/9 грудня в пам’ять освячення храму святого великомученика Георгія Чудотворця в Києві перед святою Софією (у народі — Осінній Юрій, Юрій «холодний»); Юрій їздить на білому коні, звичайно в супроводі трьох псів-вовків; звідси старовинне замовляння: «Їхав Юрій на білому коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався»; жартують: «У кожному році два Юрії і обидва вони дурні: один голодний, а другий холодний»; молодь починала збиратися на вечорниці; Осінній Юріїв (Юрій) день (Святого Юра, Юра, Юр’я, Юрія) — час, коли у Росії (куди належали й деякі українські землі) дозволявся перехід феодально залежних селян від одного землевласника до іншого; звичай скасовано 1649 р.; існує прикмета, — «який день на Георгія, така й зима»; кажуть: «Юрій мости мостить, а Миколай гвоздьом забиває». З Юрія хороводи, з Дмитрія вечорниці (приказка); Коли на Юрія дощ і грім, буде радість людям всім (приказка); Ось тобі, бабусю, і Юр’їв день (приказка); Гур, гур, іде святий Юр (приказка — лунає перший весняний грім); фразеологізм: на Ю́ра, як рак сви́сне — ніколи;
2) Юрій (те саме, що Георгій, від грецьк. gergos — «хлібороб, плугатар»; зменшено-пестливі — Юрко́, Юр, Ю́ра, Ю́рчик, Юра́сь, Юра́сько, Юра́сьо, Юра́сик, Юра́сенько, Юра́сечко, Юра́ш, Юра́шко, Ю́рієчко, Ю́рійко, Ю́рцьо, Юру́сь, Юро́к) — українізоване християнське чоловіче ім’я; оспіване в народнопоетичній творчості: «Ой Юрію, Юрієчку, Юрію-кришталю, Із любові великої, щоб не було жалю», «Ой проїхав Юрко на тестів двір… — Ой помалу, Юрасенько, та не гомони. Коло мене та дружечок та не обжени»; об’єкт жарту в народних афоризмах: «Збирайся, Юрку, копати свою бандурку», «Юрку, спечи курку!», «Юрка в хату одного впустили, а вся хата загорілася».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 656-658.