ЯТЬ, я́тя, ч. Назва літери (Ъ) церковнослов’янської й дореволюційної російської абетки, що позначала звук, який пізніше в українській мові розвинувся в «і». Скільки літ, не зна ніхто — П’ятдесят чи може сто. Бо і тих, що вже старі. До колишнім букварі Він учив читать, писать Через іжицю і ять (Воронько, Тепло.., 1959, 35).
◊ На ять: а) (у знач. прикм.) найвищої якості. [Марко:] Стайня у вас і коні на ять… (М. Куліш, П’єси, 1960, 140); б) (у знач. присл.) дуже добре. [Шметелюк:] Хай побачать, хто такий Шметелюк! Я заробляю на ять і все одержую на ударницькі талони (Мик., І, 1957, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 660.