ІНКВІЗИ́ТОР, а, ч.
1. іст. Суддя або член суду інквізиції. [Долорес:] Він, у вигнання їдучи, підмовив щонайсвятішу абатису, внуку самого інквізитора (Л. Укр., III, 1952, 333); У Івана тоді лишилось таке почуття, наче він вирвався з камери інквізитора, де його випробували на міцність віри (Кол., Терен.., 1959, 177); Джордано Бруно спалили на вогнищі інквізитори (Рибак, Час.., 1960, 480).
2. перен. Той, хто навмисно завдає кому-небудь великих страждань; дуже жорстока людина, мучитель. Головний інквізитор загнаних у Німеччину іноземних робітників, головний директор середньовічних ринків живої людської сили — Фріц Заукель (Смолич, Після війни, 1947, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 30.