АПОФЕО́З, у, ч.
1. В античних греків і римлян — культ обожнювання якої-небудь видатної особи.
2. книжн. Звеличування якої-небудь особи, події, явища. Тота ціла картина оприського курища, так чудно і артистично змальована Шашкевичем в "Олені", чи ж не виходить вона на апофеоз того єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу? (Фр., XVI, 1955, 39); Такого полум’яного культу материнства [як у Т. Шевченка], такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу (Рильський, III, 1956, 245).
3. театр. Урочиста сцена в кінці спектаклю або концерту, в якій прославляється народ, герой, подія і т. ін. Ще після одного відступу й наступу з’явилася й шоста дія. На цей раз то був апофеоз (Смолич, Театр.., 1940, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 55.