АЧ, розм.
1. виг. Уживається для вираження здивування, докору, незадоволення, захоплення і т. ін. — Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж! (Мирний, II, 1954, 72); — Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович (Коцюб., II, 1955, 396).
2. част. Уживається (часто в сполученні з який, як), щоб звернути чиюсь увагу на кого-, що-небудь. Дивилися та дивувались На новобранця чабани, Та промовляли, що й вони Таки не дурні: — Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця (Шевч., II, 1953, 352); — Та який вінок сплела. Ач як гарно їй у віночку! — додала Христя, зиркнувши на Одарочку (Мирний, І, 1954, 253); — Ач яку новину сказав! (Ю. Янов., І, 1958, 520).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 74.