БАБА́К, рідко БАЙБА́К, а, ч.
1. Великий гризун, товстий і незграбний, що живе в степу в норах; з ранньої осені до весни впадає в сплячку; цінний своїм хутром і шкірою. Рушиться по полю сніг. Свиснув бабак, почорніла дорога. Струмінь в ярочку побіг (Щог., Поезії, 1958, 87); Вже на одвалах нір вигрівались на сонці байбаки (Рибак, Помилка.., 1956, 247); * У порівн. До війни ніде отак і не доводилось бувати. Сидів, як бабак у своїй балці (Головко, II, 1957, 434); // Хутро бабака. Та таки й одягнена [Явдоха].. Кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений (Кв.-Осн., II, 1956, 10).
2. перен. Про неповоротку, ледачу людину; нероба, ледар. Хто б сподівавсь, що Турн бабак? (Котл., І, 1952, 214).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 75.