БАЛАМУ́ТА, и, ч., рідко. Те саме, що баламу́т 1, 2. — У волості скажи кому слід, щоб цього баламуту [Ярему] мотузками скрутили, бо він дорогою дряпоне в ліс (Кочура, Зол. грамота, 1960, 55); І знову він заговорив тоном провінціального баламути: — Віднині я житиму надією, що ми з вами ще побачимось… (Шовк., Інженери, 1956, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 94.