БЕЗСЛА́ВНИЙ, а, е. Який не заслужив слави, поваги. Згадай же хто-небудь її [душу] на сім світі, — Безславному тяжко сей світ покидать (Шевч., І, 1951, 75); // Який не приносить слави. Краще б уже загинути в якомусь безславному бою при сонці чи зорях, аніж під камінними мурами (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 235); // Який заслуговує осуду; ганебний. 7 жовтня 1812 р. вона [французька армія] вийшла з Москви і почала свій безславний відступ (Іст. УРСР, І, 1953, 404).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 146.