БЕЗЧЕ́СТЯ, я, с.
1. Те, що завдає неслави; ганьба. — Не принесу нікому безчестя, не зав’яжу чужого віку, ..не піду ні за кого (Кв.-Осн., II, 1956, 466); — Я вас урятував від безчестя, а ви… (Гончар, Таврія.., 1957, 389).
2. заст. Грошова винагорода за образу чиновної особи, яку ображений міг стягнути з свого кривдника. — Погашу світло, вилазьте тоді помацки з хати, мов злодії; і безчестя вам не заплачу і всюди розказуватиму (Кв.-Осн., II, 1956, 300).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 153.