БИЧУВА́ТИ1, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. рідко. Бити бичем; взагалі бити, шмагати. І руки ломить [син], головою б’є О білий камінь, то в гущавині Кропивою, терном бичує тіло (Фр., XIII, 1954, 220): [Тірца:] Спиніться ви! Дозорець вавілонський з намету вийде і рабам накаже вас бичувати! (Л. Укр., II, 1951, 159).
2. переч. Гостро викривати, засуджувати, картати. ..Маркс усе своє життя бичував тих людей, які стараються погасити революційний дух робітників (Ленін, 22, 1950, 100).
БИЧУВА́ТИ2, у́ю, у́єш, недок.
1. Підпрягати коня або вола для перевезення вантажу на гору, у бездоріжжя і т. ін. На гору йду — не бичую, а згори йду — не гальмую (Сл. Гр.).
2. рідко. Тягти судно на бичові.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 172.