БЛЮЗНІ́РСТВО, а, с. Зневажання чого-небудь святого, високого і т. ін. [Антей:] По-моєму, блюзнірство — рівняти дім римлянина до храму! (Л. Укр., III, 1952, 436); Розкопки могил здавались поетові [Т. Шевченкові] блюзнірством, знущанням із слави народу (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 152); Такими ніжними, такими прониклива щирими були його слова, що було б блюзнірством їм не вірити (Коз., Сальвія, 1959, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 204.