БУНТІВНИ́ЦЬКИЙ, а, е. Прикм. до бунтівни́к; // Власт. бунтівникові; пройнятий бунтарством. Він [новий кандидат] представлявся виборцям. Промовляв.. Правдиві бунтівницькі речі про нужду, та біду, та насильства (Фр., III, 1950, 245); Та вдарив бунтівницький клич У хмари кам’яні, Сказав минулому Ілліч Своє і наше: ні! (Рильський, І, 1956, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 256.