Слово "бурчати" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «ukr-lit.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


БУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм.

1. перех. і без додатка. Говорити невиразно, нерозбірливо. Гапка й собі бурчала щось під носом (Фр., VII, 1951, 27); // Докучливо висловлювати своє невдоволення чим-небудь, дорікати комусь. Молодицям вся неволенька, — У колисці дитина кричить, На припічку та горщик біжить, У запічку свекруха бурчить (Нар. лірика, 1956, 359); Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить (Вовчок, І, 1955, 113); [Рябина:] Ніхто до мене слова не промовить.., навіть жінка не говорить, або бурчить, або лає (Фр., IX, 1952, 410); І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47); * Образно. Зима іти не хоче, На весну щось бурчить (Рильський, Урожай, 1950, 115).

2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.); // безос. Утворюватн переливчасті звуки низького тону (при переміщенні їжі в шлунку). У животі в матушки Раїси приємно бурчало від ситої м’ясної вечері (Донч., III, 1956, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 262.