БУХ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає глухий звук від удару, падіння, пострілу. Б’ється, стогне, зітхає [море].. Бу-ух?.. бу-ух!.. бу-ух!.. (Коцюб., I, 1955, 396).
2. розм. Уживається як присудок за знач. бу́хати 1, 2, бу́хнути 1, 3 і бу́хнутися. Чабан прокинувся — аж перед ним Гадюка, Він києм бух — і витяглась зміюка (Гл., Вибр., 1957, 193); — Гуляй, душа, без кунтуша? — Та бух! по столу кулаком… (Мирний, II, 1954, 156); Заридала Катерина та бух йому [батькові] в ноги (Шевч., І, 1951, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 266.