БУЧНИ́Й, а́, е́.
1. Розкішний, пишний. Жила вдова коло бучпого міста, де бучнії будинки висилися (Вовчок, Вибр., 1937, 253); Валабушиха.. не звеліла справляти сільського бучного весілля я музиками й танцями (Н.-Лев., III, 1956, 251); — До чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами? (Коцюб., І, 1955, 168); Вітчизно! Краю мій! Велична і могутня Ти зустрічаєш знов бучний прихід весни (Дор., Єдність, 1950, 6); // Урочистий, піднесений (про мову, стиль). Бучний, бравурний стиль Рубенса мав своїм вихідним джерелом мистецтво XVII століття (Тич., III, 1957, 149).
2. Галасливий, гучний, шумливий. Перед чого [Грицька] очима виводила [думка] состави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого (Мирний, І, 1949, 171); До танцю вітер грак, І свище, і луна… Гей-гей, як плига човник! Весела ніч, бучна! (Л. Укр., IV, 1954, 96); Страх подобалося [Яреськові] здіймати по хуторах бучну веремію (Гончар, Таврія, 1952, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 268.