В’Я́ЗИ, ів, мн., розм. Тильна частина шиї; шийні хребці. Кайдашиха вхопила його [півня], скрутила йому в’язи, потім дорізала (Н.-Лев., II, 1956, 372); Гриця зболіли в’язи, бо дуже невигідно лежав: плечі на подушці, а голова скривлена під стіною (Март., Тв., 1954, 77); Староста нахилив голову, товсті в’язи його одразу налилися кров’ю, очі округлились (Кол., Терен.., 1959, 378); // Взагалі вся шия. — Та нічого собі циганчук: руки має, ноги теж і голова на в’язах стирчить (Стельмах, І, 1962, 551).
◊ Голова́ на в’я́зах у кого — про розумну людину. — Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить… Стійте, стійте, може, і в неї голова недурна на в’язах (Коцюб., II, 1955, 24); Скрути́ти (злама́ти і т. ін.) в’я́зи: а) (кому) дуже побити або вбити когось. — Ти, хазяїне, синів моїх не ображай. За Сандера я тобі в’язи скручу (Шиян, Гроза.., 1956, 558); б) (собі) покалічитися, убитися. Люда, як дика коза, легко спустилася з урвища, і Терень, вайлуватий, як ведмідь, ледве встигав за нею. — Ну й ну! З тобою тут в’язи скрутиш, — пожалівся він (Донч., I, 1956, 516); в) (собі на чомусь) не дати собі ради; не впоратися з чим-небудь. Вони, ці молоді інженери, не можуть критично поставитися до себе. Тому часто скручують собі в’язи (Шовк., Інженери. 1956, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 797.