ВИ́ДИ́МИЙ, ви́ди́ма, ви́ди́ме. Який можна бачити, осягнути зором. Налила собі [Маріора] скляночку й вихилила з видимим задоволенням (Коцюб., І, 1955, 281); Ніяких видимих змін, все звичне, непорушне, — і кореневище старої верби..; і човен, прип’ятий іржавим ланцюгом до забитого кимось у грунт уламка залізничної рейки, і торішній курінь на березі (Руд., Остання шабля, 1959, 50); Провела [Дарина] пальцями по очах і посміхнулася крізь іще не видимі сльози (Стельмах, І, 1962, 489); // Який можна зрозуміти, відчути. Вітчимові було соромно перед Іваном за видиму скупість і зажерливість мачухи (Кол., Терен.., 1959, 32).
◊ Ви́ди́ма річ — вставне словосполучення, що вживається у знач., близькому до безсумнівно, очевидно. Видима річ, що реалізм нашого фольклору — реалізм соціалістичний (Рильський, III, 1956, 151); Ви́ди́ма смерть — неминуча, очевидна загибель, яку видно наперед. [Долон:] Ні, скажу по правді, не міг би я послухати тебе, хоч би ти смерть видиму віщувала (Л. Укр., II, 1951, 270); А дуже Вовкові не хочеться умерти (Бо ще він не нажився, бач!), А гірше од людей — од видимої смерти… (Гл., Вибр., 1957, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 386.