ВИЛИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЛИТИ, ллю, ллєш і рідко ВИ́ЛЛЯТИ, лляю, лляєш, док., перех. 1. Видаляти назовні з посуду, з певної заглибини і т. ін. яку-небудь рідину Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав (Котл., І, 1952, 69); Чимало колгоспників чуба нагріло, пораючись коло отієї сили землі, каміння, води по котлованах, яку доводилось виливати відрами (Ю. Янов., І, 1958, 523); Прийшла [панночка] до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця (Кв.-Осн., II, 1956, 198): Назустріч ішов мокрий механік. Він уже встиг вилляти воду з чобіт (Трубл., І, 1955, 128).
Вилива́ти (ви́лити) сльо́зи — гірко плакати. Дивилася [мати] за батьком, виливаючи сльози, а він усе далі, та й за гору зайшов (Вовчок, І, 1955, 215); Виллє [сиротина] сльози на могилу — Серденько спочине (Шевч., І, 1951, 45).
2. перен., у чому, чим, у що. Висловлювати, виявляти, передавати в який-небудь спосіб свої почуття, думки і т. ін. Хотіла б я буть соловейком, Щоб думу, що серце живить, В піснях голосних виливати (Дн. Чайка, Тв., 1960, 323); Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхом, жартами (Мирний, І, 1949, 221); Голос ночі і зір виливав я у спів… (Зеров, Вибр., 1966, 387); Хазяїн приніс ще меду і став виливати перед гостями своє горе (Козл., Сонце.., 1957, 43); Готувався [Саїд] вилити смертельну лють, що збиралася віками (Ле, Міжгір’я, 1953, 76).
◊ Вилива́ти (ви́лити) ду́шу (се́рце) — висловлювати, виявляти свої почуття, переживання. Співали вони невгаваючи, в піснях виливали свою наболілу душу (Фр., III, 1950, 60); Заспівали в полі пісню трактористи, виливають серце у словах простих (Сос., Солов. далі, 1957, 14); Він відразу запалився бажанням вилити хоч раз перед живою, чулою людиною свою душу (Вас., І, 1959, 351).
3. Виготовляти речі, деталі способом наливання розтопленого металу у певні форми. Інші збились біля кузень, лагодили броню, гострили шаблі, насаджували на списи ратища і виливали кулі (Стор., I, 1957, 397); Варя Кочубей виливала з алюмінію ложки в неробочий час (Ткач, Плем’я.., 1961, 46); * У порівн. Пошив, наче вилив (Мирний, IV, 1955, 117).
4. Ллючи воду в нору, виганяти (звіра, звірка). Він і в колгоспі працював: ходив у поле виливати водою ховрахів (Мокр., Острів.., 1961, 35).
5. діал. Розливатися. — Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік виливав (Фр., VI, 1951, 123).
◊ Вилива́ти (ви́лити, ви́лляти) переполо́х (уро́ки), заст. — знахарськими способами лікувати знервовану переляком людину. [Оришка:] Перелякали дитину, глядіть, щоб не довелось переполоху виливати (Кроп., V, 1959, 98); Наша знахарка — баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує (Мирний, IV, 1955, 352); Вилива́ти з во́ску [тала́н-] до́лю, заст. — ворожити, ллючи розтоплений віск у воду. І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю за три шаги З воску виливала (Шевч., І, 1951, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 421.