ВИЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЛУЧИТИ, чу, чиш, док., перех. 1. Вибирати, видаляти що-небудь звідкись, із складу чогось і т. ін. На ряді підприємств автомати-бракувальники виявляють і вилучають браковані деталі (Наука.., 8, 1958, 19); Просушене на гарячій печі прядиво ми мусили довго м’яти ногами, щоб вилучити, вим’яти ту кляту кострицю (Минко, Моя Минківка, 1962, 57); // Забирати що-небудь у когось, конфіскувати. — Директива прийшла, щоб хуторян усіх перетрусити, вогнестрільну й холодну зброю вилучити (Гончар, Таврія.., 1957, 444); // Виводити з числа членів якоїсь організації, колективу і т. ін. [Ізоген:] Була в нас вчора буря на зібранні, єпіскоп вилучив Ардента з церкви (Л. Укр., III, 1952, 297); Кількох куркульських прихвоснів тут же вилучили з колективу (Ле, Опов. та нариси, 1950, 172); // Викидати, випускати проміння; сяяти. А купці вже несли на руках і поклали перед самим престолом імператора ..прикрашені емалями й камінням, що вилучали проміння, меч, шолом, золотий щит (Скл., Святослав, 1959, 150); * Образно. Він був високий, стрункий, мав дивні крилаті брови і глибокі карі очі, трішки примружені від того тихого вогню, який вилучали (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 16).
2. Відокремлювати від стада (свійських тварин). — Степане! біжи вівці вилучати! (Коцюб., II, 1955, 16); Ранком другого дня мешканці двох юрт вилучили своїх оленів і вирушили в дальшу путь (Багмут, Щасл. день.., 1959, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 426.