ВИМОВЛЯ́ТИСЯ, я́ється, недок., ВИ́МОВИТИСЯ, иться; мн. ви́мовляться; док. 1. Звучати під час вимовляння, розмови, розповіді. В слові "слізьми" таки треба писати м’який знак, бо так вимовляється (Л. Укр., V, 1956, 80); Коли ж вимовлялося слово "дід", слухняність ставала беззаперечною й негайною (Ю. Янов., І, 1958, 432); Вони посміялися вдвох, і запитання "а коли ж весілля?", яке висіло на кінчику язика в Крутояра, так і не вимовилось (Собко, Біле полум’я, 1952, 152).
2. діал. Відмовлятися від чого-небудь, пояснюючи причини. Як мені вимовлятись та оправдуватись, то нема гірше (Л. Укр., V, 1956, 9); Ілля пив справді, а Домніка вимовлялася (Коб., II, 1956, 118).
3. тільки док., розм. Промовити, сказати що-небудь; вихопитися з словом, фразою. — Чи застанемо живими своїх? — несамохіть вимовився Микола (Н.-Лев., II, 1956, 255); Понурий Федько і блідий, переляканий на смерть Проць наказали своїм дома, аби ніхто й словом не вимовився, що вони не ночували в хаті (Ірчан, II, 1958, 81).
4. тільки недок. Пас. до вимовля́ти 1, 3.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 433.