ВИНУВА́ТЕЦЬ, тця, ч. 1. Той, хто вчинив що-небудь погане, зробив злочин, провинився у чомусь. Обох молодих винуватців, що вже не знати чого сподівалися, зараз випустили з в’язниці (Фр., V, 1951, 74); Вислухавши, як водиться, донесення стражника про суть провини того чи іншого шахрая, пристав зупиняв на винуватцеві свій важкий олив’яний погляд (Гончар, Таврія, 1952, 80); Учні самі ревниво стежили за тим, щоб ніхто не пропустив навчання. На винуватця нападалися всім класом (Збан., Малин. дзвін, 1958, 232); // чого. Той, хто є причиною чого-небудь. Винуватці тої катастрофи — два хлопчики літ семи-восьми та п’ятиліток-дівчинка — наче не чули сердитого материного поклику (Коцюб., І, 1955, 186); Чекаючи нового нападу кашлю, він [розвідник] лежав без жодної думки.. Раптом його обпалила свідомість, що він буде винуватцем загибелі своїх товаришів (Багмут, Опов., 1959, 59); Люди завжди шукають винуватця свого нещастя, хай це буде і любима людина (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 398); Коли з’явився Роман, його зустріли оплесками, нібито він був винуватцем весільного торжества (Минко, Ясні зорі, 1951, 252).
2. діал. Боржник.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 444.