ВИ́НЯТОК, тку, ч. Відхилення від звичайного, від загального правила. Винятки, очевидячки, минаємо (Коцюб., III, 1956, 239); Земля скрізь потребує роботи, і його бургундська земля не становила винятку, швидше, навпаки — вона вимагала праці подвійної (Ю. Янов., ІІ, 1954, 49); Тато мій — рішуча й тверда людина, хоч мрійник. Нібито ці якості в людині не поєднуються, але тато, мабуть, виняток (Речм., Твій побратим, 1962, 13).
Без ви́нятку — не виключаючи нікого, нічого. Досі вона була доброзичливою до всіх без винятку (Гончар, Новели, 1954, 167); За ви́нятком кого, чого — виключаючи кого-, що-небудь; крім когось, чогось. Всі, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на свого шкіпера (Трубл., II, 1955, 182); По всій землі тортури, ешафоти, за винятком радянської землі… (Сос., І, 1957, 481).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 445.