ВИ́ПРОСТУВАТИ див. випро́стувати.
ВИПРО́СТУВАТИ і рідко ВИПРОСТО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ПРОСТАТИ, аю, аєш і рідко ВИ́ПРОСТУВАТИ, ую, уєш, док., перех. 1. Розправляти, розпрямляти що-небудь зігнуте, похилене і т. ін. Випростовує свої м’які волохаті пелюстки тихий сон (Смолич, II, 1958, 11); Швачка встала, випростала свій вігнутий стан, підійшла до вікна (Л. Укр., III, 1952, 473); Аж тісно якось зробилося.., коли він ввійшов і випростував свою велетенську фігуру (Фр., VIII, 1952, 21); А Данило, витерши очі, випростав плечі, і в його очах зажеврів усім знайомий вогник (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 599).
◊ Ви́простати но́ги — померти; здохнути. До вечора й ніжки [півень] випростав (Сл. Гр.).
2. розм. Витягати, виймати що-небудь з чогось, з-під чогось. — Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки (Мирний, II, 1954, 36); Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову (Смолич, II, 1958, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 462.