ВИ́ХОВАНИЙ, а, е. 1. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́ховати 1. Всі вважали дочок станового за розумних, добре вихованих (Н.-Лев., І, 1956, 185); — Се мене тривожить. Адже ж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала (Фр., VII, 1951, 86); Ніжність велику почував Тарас Шевченко до дітей, — ніжність, яка відрізняє всіх нас, слов’ян, вихованих на принципах гуманності (Тич., III, 1957, 186); Вони [шведи] незвичні пливти, тримаючись за конячі хвости, та й коні їхні не так виховані (Ю. Янов., II, 1954, 123).
2. прикм. Який внаслідок виховання набув навиків пристойного поводження; чемний, ввічливий. Як йому краще зробити, щоб і виявити своє ставлення до Мирослави й одночасно додержати пристойності вихованої людини? (Кач., Вибр., 1947, 164).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 529.