ВМИТЬ (УМИ́ТЬ), присл. У цю ж хвилину, дуже швидко. Їй все здається, що вовки Ось-ось прискачуть на дорогу Та попадуться й на шматки Розірвуть вмить її, небогу (Щог., Поезії, 1958, 361); Юхим умить збагнув: так он воно про кого говорив Муха (Головко, II, 1957, 305).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 707.