ВОЛОЦЮ́ГА, и, ч. і ж., зневажл. 1. Бездомна людина, яка не працює, а живе з крадіжок, жебрацтва і т. ін., постійно змінюючи місце перебування; бродяга, пройдисвіт. Хто за його добре слово скаже? П’яниця, волоцюга, пройдисвіт — от тобі і все! (Мирний, І, 1954, 86); З-поміж гущавини вискочила ціла шайка [зграя] якихось обшарпаних волоцюг і кинулася до карети (Фр., ІІІ, 1950, 150); Бідних, що тиснулися до дверей їх дому, вона [Ядзя] не любила, бо звикла вважати їх від дитинства волоцюгами, котрі не хочуть робити, а воліють жебрати (Кобр., Вибр., 1954, 102); Волоцюги і бандити на радянський край пішли, щоб землею володіти, щоб і ми, і наші діти у ярмі завжди були (Уп., Вірші.., 1957, 186); // Про того, хто ходить кудись без потреби, часто уникаючи роботи. — А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 269); // жарт. Про того, хто певний час був відсутній дома. Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито: — А ось і наш волоцюга! (Вас., II, 1959, 352).
2. Той, хто любить волочитися за ким-небудь. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню (Мирний, IV, 1955, 167); — Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 352).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 733.