ВІ́ВТА́Р, ві́втаря́, ч. 1. У давніх народів — місце для жертвоприношень; жертовник. Правителі Херсонеса поставили бронзову статую Діофанта в повному озброєнні в акрополі.. міста біля вівтаря найбільш шанованої богині (Іст. СРСР, І, 8, 1956, 19).
2. Відокремлене іконостасом підвищення в церкві, де розташований престол. Кайдаш пішов у вівтар служити за паламаря (Н.-Лев., II, 1956, 268); Вона краще за дяка спостерігала, як отець Павло махав рукою з вівтаря, мовляв: "Хутчій кінчай там" (Кач., II, 1958, 23).
◊ Прино́сити (принести́, покла́сти і т. ін.) що на вівта́р вітчи́зни (перемо́ги, нау́ки і т. ін.), уроч. — жертвувати чим-небудь в ім’я вітчизни (перемоги і т. ін.). Тобі [Україно] несу я сили всі, що маю; І працю тиху, і мої пісні На вівтар твій побожно я складаю (Сам., І, 1958, 88); Багато жертв в ім’я перемоги принесла наша молодь на вівтар Батьківщини (Рад. Укр., 14.XII 1946, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 550.