ВІД’ЇЖДЖА́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до від’їжджа́ти. Петров виряджав у дорогу загін. Кричав навздогін Від’їжджаючим хлопцям: "Привіт ковпаківцям!" (Воронько, Райком.., 1949,37); // у знач. ім. від’їжджа́ючий, чого, ч.; від’їжджа́юча, чої, ж. Той (та), хто від’їжджає куди-небудь. Семен Трохимович довго стояв на воротах і дивився вслід від’їжджаючим (Грим., Син.., 1950, 229).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 588.